Зажерлива забудова міста, безжально травмує мої дитячі спогади — Тарас Прохасько

Тарасу Прохаську — 40. За весь цей час він бував у багатьох країнах світу, проте завжди повертається сюди, у місто мрій, ностальгії та просто свій Франківськ. Ідеальне місто. Ідеально красиве, просте та прозоре. А ще трішки схоже на Берлін...

— Що для Вас означає рідне місто?

У мене прив’язаність до свого місця. Оскільки ним виявився Івано-Франківськ, то значить до Франківська. Я багато мандрував, бував у різних місцях і можу порівнювати. Хоча ці порівняння є в обидва боки: Франківськ є об’єктивно гарне місто, але не можу сказати, що воно є супер добрим містом. Найважливіше, що воно є моїм містом. І моїм на різних рівнях — на фізичному, на генетичному — тут жили мої родинні покоління, живуть мої діти, які його сприймають як найліпше місто, хоч теж подорожують і чимало бачили красивих міст. Я тут народився і прожив ціле життя, це моє середовище. Люди, які не відчувають споріднення з містом, в якому живуть, не знайдуть його в інших містах у пошуках своєї сутності. Що Бог дав, тому і треба радіти. Наше місто є надзвичайно зручне для життя. Фізіологічно страшенно зручне і гарне, щоб знаходити в ньому все нову і нову красу.



— Чи є у Вас улюблені місця, знайомі з дитинства, де Ви відпочиваєте та комфортно почуваєтесь?

В ранньому дитинстві я ненавидів Франківськ, бо була конкуренція з вибору місця: в горах, де я усвідомлював світ, і місто, яке я сприймав як тоталітаризм, не як політичний режим, а як місце насильства порівняно з природою гір. Але навчився жити у місті в підлітковому віці і почувати себе вільним і тут. Воля буває різних ґатунків. Страшенно вірю у мафію, в сенсі в мафію, як у родину. Я відчуваю на кожному кроці, що це моє місто, пронизане зв’язками, знайомими обличчями, мені тут просто добре і добре знати людей. Люблю ті Франківські закапелки, які найменше торкнуті змінами. Я вже зріла людина, і в мене ностальгічний пріоритет виходить на домінантні позиції. Все більше відчуваю ностальгію за тим, що було. Сорок років спостерігаю це місто і мені сумно за тими речами, які затримались в пам’яті дуже сильно.

— Чи на краще місту такі рішучі та швидкі зміни, які відбуваються сьогодні?

Неофітам подібні зміни може і на краще, а людині, яка провела тут багато часу, цей процес здається руйнацією дитячих уявлень. Все більше подобаються старі периферійні околиці, де найменше нових багатоповерхівок чи інших атрибутів сучасності. Впевнений, що наше місто має багато наробленого поколіннями, це відразу відчутно гуляючи містом. Цей консерватизм в доброму сенсі. Східні міста ,порівняно з Франківськом, виглядають постійно-тимчасовим житлом, а не історичними містами. В нас є багато позитивних слідів різних епох. Але ми повинні бути готовим, що через якийсь час пропорція між містом і селом зміниться, трапиться те, що відбувається у всьому світі – перетік великої частини сільського населення до міста. Люди вибирають міста і воно збільшується у кількості, розширюється. І на місці старих дворів, парків виростають сірі бетонні багатоповерхівки. Це вимога часу.



— Якщо життєві обставини так складуться, що доведеться переїжджати, що це буде за місце?

Ну я б переїхав в свою хатку в горах. А якщо радикально переїжджати, то в місто, яке найбільше відповідає моїм станіславівським симпатіям. Це був би Берлін. Він багато в чому схожий на Франківськ: за духом, атмосферою, за способом життя, світоглядом мешканців. В ньому можна знайти такі самі парки, вулички. І там немає тієї німецької зализаності, як то всі думають. Такі міста як Прага, Відень вони більше пасують львів’янам. Я захоплююсь цими містами , але жити там не хочу. Берлінці єдині люди, в яких нема того нездорового столичного гонору, як от у киян, москвичів, варшавців… Люблю Ужгород, Львів, Чернівці, це дуже різні міста, серед них не міг би жити в Чернівцях. Ще надзвичайно люблю такі невеличкі містечка як Бучач.

— Порівнюючи менталітети різних жителів міст, чим характеризуються франківці?

Якщо говорити про ставлення до міста, про урбанізм, то однією з найсимпатичніших рис франківчан є та, що вони почувають себе самодостатньо у своєму місті, не зважаючи на його периферійність, провінціальність. Люблю це місто, його людей.



Довідка

Тарас Прохасько народився 16 травня 1968 року в Івано-Франківську. У 1992 році закінчив біологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. За фахом ботанік.

Співпрацював із львівськими газетами «Експрес» та «Поступ». У 1992-1994 роках був мандрівним співредактором журналу «Четвер». Лауреат видавництва «Смолоскип» (1997). 2006 року здобув перше місце у номінації «Белетристика» за книгу «З цього можна було б зробити кілька оповідань» (версія журналу «Кореспондент»). Третє місце у номінації «Документалістика» за книгу «Порт Франківськ» (версія журналу «Кореспондент») (2007). 15 грудня 2007 року був проголошений лауреатом літературної премії імені Джозефа Конрада (заснована Польським інститутом у Києві).

Член Асоціації українських письменників.

Автор книг «Інші дні Анни» (1998), «FM «Галичина» ( 2001), «НепрОсті» (2002), «Лексикон таємних знань» ( 2004), «З цього можна зробити кілька оповідань» (2005), «Порт Франківськ» ( 2006).