Обережно – книговидавці-аферисти або 10 правил - як не втрапити у халепу за власний кошт!

        З огляду на ряд обставин, в тому числі економічних та соціально-культурних, процес книговидання в Україні переживає кризові та не стабільні часи. Ви скажете  - яка то криза, якщо книгарні переповнені сучасними виданнями різних жанрів. Але не всі знають, що боротьба за клієнта – автора відбувається або шляхом обдурювання та гарних обіцянок, на які ведуться не досвідчені автори, довіряючи власні кошти видавцям-шахраям ( саме на таких я натрапляла останні три роки), або ж взагалі така боротьба відсутня, оскільки часто солідні видавництва з доброю репутацією, не маючи наміру ризикувати та вкладати кошти в молодих не відомих, не розкручених авторів, друкують твори добре знаних популярних письменників. Їх можна зрозуміти. Але часто сценарій зовсім інший - видавництво  створює собі хорошу рекламу, поширюючи її серед місцевих друзів-авторів,  обіцяє замовнику якість наданих послуг, встановлює вартість видання, підписує з автором договір і отримує завдаток, так би мовити аванс згідно кошторису. Проте кошторис з’являється пізніше і у ньому вказана зовсім інша сума, ніж було домовлено раніше, яка завищена у кілька разів. Але замовнику відступати назад запізно, оскільки аванс вже заплачено. Так можна легко втрапити на гачок видавців-шахраїв. Я вирішила написати свою історію, аби застерегти, попередити усіх, хто має намір співпрацювати з видавцями чи  поліграфічними підприємствами. Отож сценарій зазвичай такий. Є літературний твір, написаний автором,є намір, який визрів аби нарешті опублікувати власну книгу, є гроші, відкладені саме для цієї справи. І тут найважчим виявляється вибір  -  кому довіритись, з яким видавництвом підписати договір про виготовлення видавничої продукції, і чим пожертвувати – якістю поліграфічної продукції, терміном виконання замовлення чи  вартістю видання, яка значно відрізняється в кошторисах усіх обраних видавництвах. Кілька разів я потрапляла в пастку з огляду на недосвідченість та в звичку довіряти людям. Але книговидання – це теж бізнес і ні про яку довіру чи дружбу мова не йде (якщо хочете спокійно спати – краще не вестися на порожні обіцянки знайомих і товаришів). Треба чітко розуміти – видавець хоче заробити гроші на вашій книзі (а також зробити собі рекламу та гарну репутацію), а ви хочете отримати якісну продукцію вчасно.

Правило перше – не довіряти випадковим знайомим, не вестись на рекламу видавництва і не підписувати ніяких угод чи договорів, не побувавши безпосередньо у видавництві і не перевіривши, чи воно дійсно існує легально, має відповідне свідоцтво суб’єкта видавничої справи, володіє  необхідним  обладнанням, залучає до співпраці кваліфікованих працівників з досвідом роботи тощо. Не соромтесь запитувати і вимагати оглянути виготовлену раніше поліграфічну продукцію, познайомитись з людьми, які візьмуться за виконання Вашого замовлення тощо. Варто перевірити на власні очі все – від ліцензії (свідоцтва) права на видавничу діяльність до наявності принтерів, паперу тощо. Моя історія почалась ще у 2011 році, коли у мене визрів намір надрукувати свою третю збірку вибраних прозових та поетичних творів. Я довго думала, радилась із компетентними у цій сфері людьми і нарешті відвідавши черговий «Форум видавців» зупинила вибір на одному із найвідоміших видавництв України. Назва видавництва, що символізує одне з чудес світу, справді виявилась пізніше символічною. На жаль завдяки  нашій співпраці ніякого чуда чи дива не сталося, бо моя книжка  так і не зявилася на світ у тому видавництві. Дуже серйозний пан Г., директор видавництва здавався на перший погляд надійною людиною та  викликав в мене довіру тим, що до нього порадили звернутись знайомі та й назва його видавництва була відома на всю країну. Видавництво друкувало знаних авторів, так би мовити еліту української літератури. Пан Г. дуже делікатно і хитро уникав конкретних деталей щодо місця знаходження видавництва, реквізитів, тому подивитись на справжню творчу кухню нагоди не виявилось. Натомість пан Г. запропонував зустрітись в кафе і підписати видавничу угоду. В тому кафе збирався місцевий бомонд, творча інтелігенція і відомі представники української культури. Атмосфера закладу сприяла моїй довірливій ейфорії і я спокійно підписала угоду передавши при цьому завдаток, що складав чималу суму (30 відсотків від вартості).

Отож – правило друге – не підписувати жодну угоду чи договір без остаточно підрахованого кошторису – вартості видання, яке включає дизайн, макетування, редагування,  верстку, надання платних номерів ISBN,  друк блоку та обкладинки тощо. Кошторис має бути з підписом та печаткою, як і договір,в якому слід прописати усі обов’язки сторін, форс мажорні обставини, майнові та не майнові права на книжку, умови реалізації продукції, тобто таким чином слід захистити себе  і в разі потреби ці документи стануть порятунком і доказом у суді. Також варто почитати Закон України про видавничу справу та про авторське право і суміжні права. Так Ви дізнаєтесь які права маж видавець і які права маєте Ви як автор. Це допоможе грамотно скласти умови договору і уникнути в подальшому непорозумінь.

Далі пан Г. зник разом із завдатком та наданими мною матеріалами для друку, а я постійно дзвонила йому на мобільний і питала, як просувається робота над моєю збіркою. Потім почала їздити у сусідній обласний центр, де знаходилося так зване видавництво, зустрічалась з дизайнером, який ніби то мав зробити макет обкладинки моєї книжки, передала йому фото і він теж зник. Спілкування по телефону та по  інтернету тривало майже пів року і тоді я зрозуміла, що ніхто не збирається друкувати мою книгу.

Правило третє – перевірити координати, адреси видавництва, не спілкуватися без свідків з умовними видавцями чи працівниками видавництв.

Потім інші мої  знайомі, з якими я випадково заговорила на цю тему розповіли, що теж потрапили колись у пастку до цього ж видавця-афериста і так поступово я дізнавалась правду і думала як повернути сплачені кошти.  Пан Г. на дзвінки не відповідав і згодом мій терпець обірвався. На щастя я зустріла спільного знайомого, впливового знатного автора, якому пан Г. був винен теж кругленьку суму. Знайомий погодився поговорити і пригрозити пану Г. аби той віддав мені гроші. Так ще пів року, поділивши суму на кілька частин, пан Г. повертав мені на мою банківську карту гроші. В кінці він вибачився, мовляв може колись все-таки у нас вийде вдала співпраця. Так закінчилась перша серія драма з кримінальним підтекстом.

Друга частина сценарію, за яким розгортались події,  почалась вже у моєму рідному місті. Я людина наполеглива, навіть вперта, тому не надруковану книгу вирішила все таки надрукувати у іншому видавництві. Також довірившись рекомендації знайомих, котрі раніше друкували свої книги у тому видавництві, вирішила зекономити час і гроші і надрукувати книгу у місцевому поліграфічному підприємстві «Тіповіт», з директором якого я була знайома раніше.

Правило четверте – не шкодуйте часу і грошей, не шукайте легшого шляху, не обирайте видавництво за принципом «у столицю не треба так далеко  перти» та «це ж моє рідне місто, мої друзі, хто ж мене тут «кине»…

Усі мої надії і сподівання зазнали краху і цей процес був довготривалий і болючий, бо я вперта і моя надія точно вмре остання.

Спочатку у видавництві «Тіповіт» я підписала з його директором видавничу угоду, згідно якої через два місяці мою надруковану збірку видавництво мало тиражувати і продавати а я в свою чергу повинна була отримати відсотки від реалізації книжкової продукції. Видавець отримав від мене кошти – завдаток на видання книги, проте  кошторис оголосив усно, а документу з підписом і печаткою не надав. Як Ви вже здогадуєтесь, у вказаний в угоді термін книга не побачила світ. Ні обкладинка, ні верстка книги готові до друку не були. Щотижня я змінювала власні плани і маршрути, виділяючи  час , щоб зайти у ВПП «Тіповіт» і нагадати про мою книгу. Видавець щоразу викручувався із ситуації і брехав, мовляв то світла немає, то опалення не працює, то працівників з різних причин немає на роботі, то фарба в принтері закінчилась…  Оскільки завдаток я заплатила, матеріали до друку надала, а видавець обіцяв книгу надрукувати в найкоротший термін, знову ввівши мене в оману, змусив мене підписати договір на виготовлення тієї ж книги. Також тоді він надав мені підписаний кошторис, де сума була значно завищена і не відповідала нашим попереднім домовленостям. Проте відступати було пізно і я погодилась.

Правило п’яте  – не соромтесь попросити договір та складений  кошторис вартості Вашого видання на кілька днів, тут слід проконсультуватись з юристом щодо правильності складання тексту договору, можна навіть поцікавитися в Книжковій палаті України чи такий договір відповідає нормам чинного законодавства. Також слід порівняти вартість послуг видавництва, вказану в кошторисі з вартістю тих самих послуг у інших видавництвах – якщо сума значно відрізняється (як у моєму випадку), то видавець – шахрай і хоче здерти собі у кишеню Ваші гроші.

Моє очікування, дзвінки, відвідини видавництва тривали ще кілька місяців, директор брав на роботу щоразу нових працівниць без досвіду роботи, які, як виявила пізніше перевірка податкової служби, куди я написала скаргу, не працювали на даному поліграфічному підприємстві і не перебували з директором ВПП «Тіповіт» у трудових відносинах. Також податкова інспекція в ході перевірки встановила, що директор Вітенко В. І. працює на поліграфічному підприємстві «Тіповіт» одноосібно. Хто мав виконувати підготовку до друку моєї збірки і кого директор допустив до роботи над моєю книгою – залишається здогадатись.

Правило шосте – не лінуйтесь заздалегідь дізнатись усю інформацію про видавництво та його працівників, їх досвід роботи, кваліфікацію, трудові відносини з роботодавцем тощо.

Ось так минав місяць за місяцем, термін дії договору з видавництвом закінчився, а книг так і не було. Аби хоч якось мене заспокоїти (замилити очі), видавець все ж підготував до друку обкладинки збірки, друк яких замовив у Києві, бо видавництво як виявилося згодом не володіло потрібним обладнанням для друку і було лише посередником. Пізніше видавець  надрукував 10 пробних сигнальних примірників книги, які виявилися не якісними і не відповідали моєму замовленню. Дизайнер, яка виконувала дизайн обкладинки примудрилася пропустити букву в назві книги, що дублювалася іноземною мовою. Стороннім поглядом було видно, що обкладинка підклеєна скотчем, сторінки книги обрізані криво, склеєні не якісно. Блок книги розпадався в руках, кольорові фото у книзі містили горизонтальні видимі полоси, що свідчило про не якісний друк на не справних принтерах. Також читаючи текст, я не могла повірити, що після правок коректора, у тексті залишилось безліч орфографічних помилок. Така собі солідна гонорова панянка, філолог, викладач, не викликала сумніву у своїй компетентності. Я ж не знала, що роботу коректора мені потрібно перевіряти, тобто за власні кошти я мусіла сидіти і правити по новому  за коректором текст.

Правило сьоме – не затверджуйте і не підписуйте до друку блок книги, обкладинку тощо, поки самі не перевірите усе до коми і крапки після роботи коректора, дизайнера, редактора….

Згодом видавець, побачивши, що я  не заплачу йому більше ані копійки поки не отримаю готовий надрукований  тираж книги,  придумав іншу аферу – звернутися до спонсорів від мого імені (тобто від імені автора) аби ті профінансували видання книги. До цього процесу видавець підключив своїх друзів зі спілки письменників, аби з їх допомогою отримати спонсорські кошти обласного управління культури на видання моєї збірки.  На мій подив гроші були виділені і видавець, аби отримати одразу ці кошти, підписав наперед акт виконаних робіт , хоча книга тоді ще навіть не була готова до друку.

Правило восьме – звертайтеся до спонсорів лише особисто, якщо не хочете, аби видавець від Вашого імені за Вашою спиною отримав спонсорські кошти і поклав їх собі до кишені. Спонсорам можна писати листа, додавши копію кошторису, складеного заздалегідь.

Ще кілька місяців процес друку не зрушив з місця, ані замовлений мною тираж книги, ані тираж, замовлений спонсором виготовлений не був і я запідозрила, що втрапила на гачок афериста.

Правило дев’яте – запропонуйте видавцю мирову угоду – він повертає Вам заплачені гроші, а Ви забуваєте як його звати, або ж натякніть, що напишете заяву в міліцію (стаття 190 ККУ – шахрайство). Зазвичай це прискорює процес. Або ж заздалегідь знайдіть хорошого адвоката, складіть позовну заяву до суду  і копію заяви покажіть видавцю, мовляв  - не повернеш гроші – зустрінемось у суді.

У моєму випадку це не спрацювало, видавець обрав довгий шлях тяганини в міліції та судах, намагався мене залякати, але шляху назад немає. Тому бажаю пану Вітенку сили та витримки, яка знадобиться йому для того, аби і надалі приховувати своє справжнє лице. Проте сподіваюсь, написала я цю статтю не дарма і ошуканих замовників поліграфічної продукції більше не буде.

Правило десяте – можна купити собі новопасит, барбовал, еглоніл, але найкращі ліки – це віра, тому вірте в себе і свої сили, вірте в судову систему, і найголовніше - вірте в Бога, бо його суд завжди справедливий!

Моя історія ще не закінчилась, справу незабаром розгляне Європейський суд з прав людини, бо в нас не всі закони однаково  працюють, судді поняття не мають , що то за закон про авторське право та суміжні права, але нехай з моєю допомогою  потрохи набираються досвіду. Бо власний досвід – безцінний.


Аліна Олійник

Леся, 02.08.2013 12:48



Вибір редакції