Журналіст Михайло
Андрійович для «Малакави»:
«Викладання
предмету «Християнська етика» в загальноосвітніх школах породжує як схвалення,
так і не вдоволення батьків учнів. Причиною виступає те, що українське
суспільство не є релігійно однорідним чи близьким до нього. В Україні діють
релігійні спільноти православного та католицького спрямування, які налічують
мільйони прихожан – в той же час існує десятки новітніх релігійних течій, як
християнського так неохристиянського спрямування. Також варто взяти до уваги
іудейське віросповідування та прихильників ісламу.
Загалом, при
більшості релігійних громад діють недільні школи, в яких діти мають можливість
пізнати ту ж таки християнську етику в більш духовному середовищі.
Як правило, в
кожному навчальному класі представлені діти з родин різного віросповідання.
Перед керівництвом школи постає нелегке питання у виборі методики викладання
християнської етики. Нерідко вдаються до того, що залучають для цього
представників духовенства того чи іншого віросповідування - коли явно, по
кількості, домінують учні саме з родин, в яких сповідують ту віру. При цьому,
нерідко, має місце обговорення даного питання на батьківському комітеті.
Зрозуміло, що прийняте більшістю голосів рішення, викликає невдоволення меншості.
Загалом, найбільш
толерантним методом викладання християнської етики є факультативи. Учні
поділяються на групи «за віросповідуванням» (чи за бажанням), в кожній групі
предмет викладає як педагог так і представник тієї чи іншої конфесії.
Зрозуміло, що поза «викладанням» залишаються діти з родин, котрі не є
сповідниками християнської релігії. Зрозуміло, що оцінювання знань по предмету
«християнська етика» не варто вносити до обов’язкової атестації».