Кому і як давати хабар

Хто не чув нещасно-трагічних студентських історій про проклятущих викладачів-хабарників, які так беруть, що вже остаточно зажерлися і по фігу їм до бідних студентів і їхніх незданих сесій.

Суть усіх історій єдина – бідний студент цілий семестр гризе граніт науки, а потім стервозний викладач за день до іспиту виставляє розцінки за оцінки.

Найвідоміший стереотип: беруть усі. Другий стереотип: чим більше викладач вимагає від студента, аби той вчив, тим дорожче у нього буде здати предмет. Зверніть увагу, якщо ви спитаєте у студента, що він вибере: заплатити чи вчити, більшість вибере перше.

Але існує другий бік медалі. Що кажуть ті викладачі, яких направду задовбали студенти, котрі примудряються жодного разу за цілісінький семестр не з’являтися на пари, а потім виникають, як факультетські привиди на сесії і гордо тицяють злощасні конвертики.

Так, як не всі студенти дурні, тупі і бездарні, так і не всі викладачі є хабарниками. Значна частина їх добросовісно намагається втовкмачити у студентські голови хоч якісь знання, а їм не те що дякую не скажуть, а й...

Студенти багато говорять про ціни на заліки, іспити. Мовчать про одне: їм легше спробувати тицьнути гроші, аніж щось там читати чи писати. Зверніть увагу: якщо такого студента виганяють, то він щиро обурений: мовляв, не взяли його двадцятку. І пояснюють вони це тим, що викладач хоче більше, а не тим, що він просто прагне аби студент вивчив бодай назву тієї дисципліни, яку він прийшов здавати. То хто винен?

Є й інший варіант – тепер закінчувати вуз набагато легше. Хто не бачив картину, коли мами-тати сидять в бібліотеках і конспектують мудрі книжки, щоб допомогти надміру завантаженим дітям, які в той же час освоюють всі премудрості виживання в нічному місті на дискотівках чи просто веселих п’янках. Рідко хто тепер пише курсові і дипломні самостійно – набагато простіше скачати їх з Інтернету або купити готовими.

Не секрет, що й самі викладачі іноді підробляють написанням таких робіт для інтернетівських сайтів і вельми дивуються, коли студент, з’явившись на іспит, показує «самостійно» зроблену роботу, в якій викладач впізнає своє ж творіння. Кого тоді звинувачувати у незданому заліку? Звісно, викладача, бо бере ж падлюка, раз просто поставити «на халяву» не хоче.

На викладача легше наїхати. Так вже у нас є: студенти мають всі права і обов’язки, бо ж живуть у демократичній державі і вся надія України на молодь, а викладачі – обслуговуючий персонал, як техпрацівники чи слюсарі.

Студентській фантазії немає меж для того, щоб примудритися без особливих зусиль здати сесію.

Найлегше, звісно, дівчатам. Можна скривити жалісливу мордочку і розповісти зворушливу історію про двох немовлят, яких, вона, мовляв, вигодовує грудьми, і десь глибоко у... бачила ваш предмет.

Є ще такий варіант: прийти і прямо сказати: ви мені мусите поставити іспит, бо я не отримаю стипендії.

Деякі доходять до крайнього хамства: тицяють коробку цукерків, а потім обурються: я йому цукерки даю, а він залік не ставить.

Можна прикликати на допомогу маму або тата, які до знань дитини ставляться по-філософськи: треба не знань, а диплома, отже, краще дати конверта і не паритися.

І у більшості випадків, коли викладач не візьме гроші, скажуть, що він не бере не тому, що порядний, а тому що зажерся і забагато хоче.

Деякі студенти виявляють особливу винахідливість. Приїжджають додому і кажуть: знаєш, мамо, я не здам тоту історію без, скажімо ста гривень (можуть бути і долари – то вже від достатку сім’ї залежить). Улюбленому дитятку видаються гроші, а дитятко з горем навпіл здає той іспит (зверніть увагу – безплатно), а на чесно зароблені гроші класно відпочиває.

Одна викладачка розповідала яко анекдот нещодавній сесійний випадок. Студентка з’явилася на її ясні очі і говорить: «Я вам тутка в заліковку двадцять гривень поклала, бо я ніц не знаю». Викладачка виявилася зі здоровим почуттям гумору, спокійно відкрила залікову – там дійсно пожмакана двадцятка. Оскільки настрій все ще був хороший, то вирішила, як в анекдоті, спитати миле дитя, а який же предмет вона прийшла здавати? Виявляється, не знає. Тоді питання на засипку: «А як же звуть мене?». Студентка істерично гортала конспект і намагалася там щось знайти, але всім своїм виглядом показувала, що не розуміє, у чому проблема, адже вона платить двадцять гривень. Звісно, дівчину відправили вчити лекції. За п’ять хвилин вона повернулася з біленьким конвертиком і сказала: «Тут вже п’ятдесят гривень». Викладачка намагалася пояснити, що їй грошей не треба, важливі знання. І отримала питання-відповідь: «А нащо? Беріть гроші».

А з телевізора ледь не щодня повідомляють, як спіймали викладачів на хабарництві. Може, нарешті ми побачимо інший сюжет, коли відповідні служби викликатимуть вже викладачі і горе-студентів поведуть під білі рученьки, а ще краще у наручниках.

Адже вже декілька років викладачі колективно скаржаться на те, що немає кому викладати, що до університетів приходить маса абсолютно неграмотних студентів, які воліють ціле півріччя гульбанити десь, а потім масово скуповувати білі конвертики.

Андріана Ашатан

"Станіславська газета", № 24 (26) від 19 червня 2008 року