УПА чи УФА?

«В ліс» йшли не лише борці за Україну. В контексті відзначення чергової річниці закінчення Другої світової війни для одних і «дня перемоги» для інших, наші телебачення і преса чимало уваги присвятили й «українським визвольним змаганням» цього періоду. Автора цих рядків воєнна тема захопила зненацька у цілком мирній атмосфері - при чарці за столом із двома односельчанами-гуцулами: 40-річним та 70-річним Юріями.





Все почалося з того, що старший гуцул запитав: «А шо то таке то УФА, шо по телевізору говорєт?»

- Не УФА, а УПА, - виправив молодший Юрко, - і розшифрував: Українська Повстанська Армія.

- Пробачте діда, то ви молоді - грамотні, все знаєте, - якось непереконливо почав вибачатися старий.

- Та й ви знаєте, - пішов у наступ молодший, - у нас в селі теж стояла сотня УПА, командиром у них був наш таки «Залізняк».

- Таж то була банда, вони ж наших людей мордували, - на обличчі старшого Юрія прочитувалась суміш здивування і обурення.

- Вбивали, бо мусіли, - не вгавав молодший, - така була війна.



Упродовж цього діалогу я відмовчувався і міркував, як мені уникнути ролі «третейського судді» поміж двома гуцулами. Специфічності цій дискусії додавав факт, що велась вона не між якимись «голубами-тягнибоками», а поміж односельцями, мало не родичами, у гуцульському селі, здаля від телекамер і аудиторії. До того ж старий гуцул ще хлопчаком пережив війну і повоєнні кошмари, а молодий - як і я - дізнавався про це з розповідей, а також - книжок, фільмів, преси, телебачення. Це була дискусія між двома типами знання: набутого емпіричним досвідом і невставленого в ширший контекст, та теоретичного, почерпнутого зі сторонніх джерел.

Історія, з приводу якої дискутували мої співрозмовники, мені теж дещо знайома. Однією з перших екскурсій на околицях села, яку влаштував мені сільський голова, пролягала повз руїни підірваного енкаведистами бункера, де, імовірно, переховувався загін «Залізняка». Потім про це я ще розмовляв у місцевій школі та з кількома селянами.

Загальний висновок - «Залізняк» і його люди не мають доброї пам`яті у цьому селі. Втім, селяни їх майже не знали, бо хоч керівник загону був із місцевих, та більшість його партизанів були чужими - десь зі сходу, з Волині, з Галичини. Загін прийшов у село, коли вже втікали німці і насувалася «червона мітла». Сама присутність на околицях села загону, судячи з усього, була для селян «страшним сном». Жилося селянам важко, нова влада ставила свої обтяжливі вимоги, а люди намагалися вижити і якось пристосуватися до нових реалій. Натомість «лісові» чи «лісовики» (ніхто їх в селі не називав «упівцями») приходили в ночі по їжу і одяг, а зранку приходили «совіти», щоб вивезти у Сибір за «допомогу бандитам». Та найбільше «залізняківці» запам'яталися селянам своєю жорстокістю. Місцева легенда закарбувала у збірній пам'яті мешканців розповіді про відрізані груди сільським активісткам, які тут все ж були «своїми», для якої б влади вони не працювали. А ще про тортури і вбивство двох полонених румунських солдатів, котрі, скоріш за все, були дезертирами і втікали через Карпати додому. «Йой, пане, як вони просилися. Просили, щоб пожаліли їхніх дітей...».

Як би там не було насправді, але загін «Залізняка» не залишив по собі славного сліду ні у сільському епосі, ні навіть у краєзнавчій кімнаті місцевої школи.

Можна довго сперечатися про правдивість/неправдивість окремих фактів, вчергове розповідати про провокаторські загони перебранців з НКВД чи «червоних партизанів», але для мешканців тих сіл, які пережили терор лісової банди, історія про шляхетних лицарів з УПА завжди виглядатиме щонайменше сумнівною. Фактом є те, що командування УПА мало символічний вплив на розрізнені партизанські загони, особливо після приходу «червоної армії». Можна теж припустити, що «в ліс» йшли не лише патріоти-борці за Україну, але й люди, котрим не було місця у цивільному житті при будь-якій владі. Не важко здогадатися, що у серцях якихось повстанців з часом селився страх, бажання вижити будь-якою ціною, чи помститися за загальну поразку або особисту кривду.

І про це варто пам'ятати особливо зараз, коли спроби безоглядної героїзації УПА в рамках загальної героїзації «українських визвольних змагань» періоду Другої світової набули особливої гостроти. Адже дія породжує протидію.

Чим більше одна сторона восхвалятиме УПА як єдину праведну і шляхетну силу, що боролася на два боку з породженнями пекла - фашистами і комуністами, тим більшого значення набиратимуть такі «малі сільські історії». Та й не тільки малі. Адже ніхто ще не зняв відповідальності з УПА за участь, а може й ініціювання, масових убивств цивільного польського населення на Волині. Без аргументованого пояснення суспільству - і не тільки тій частині з Донбасу, але й у Галичині - усіх цих темних плям у історії Української Повстанської Армії ми не можемо надавати їй безапеляційно ореолу «національного героїзму». Зрештою, у самій Україні і за її межами є чимало сил, які не дадуть цього зробити. Показовою тут є позиція посткомуністів. Коли влада була у їхніх руках, то УПА була лише об'єктом для зневаги - «бандити», яких радянська влада відловлювала мало не як звірів по лісах, щоб не заважали трудовому селянству будувати нове життя. Тепер же, коли націонал-патріоти героїзують УПА, їхні опоненти без перебільшення демонізують «упівців». Із виступів деяких спадкоємців есересеру може скластися враження, що головним ворогом «червоної армії» були українські націоналісти, німецькі нацисти яким були тільки союзниками.

Цей момент повинні врахувати вітчизняні неонаціоналісти, бо якщо вони програють протистояння у цій справі із нью-комуністами, то образ УПА у більшій частині українського суспільства не тільки не здобуде рангу «героїзму», але ще й перетвориться на абревіатурну мутацію УФА, розшифровувати якої не буду з етичних міркувань.



Фото з сайту www.homin.ca

Володимир Павлів для ZAXID.NET