Олег Олексюк: «Мене нервують дрібні негідники»…

Редактор газети «Анонс-контракт» Олег Олексюк відомий в Івано-Франківську своїми сміливими колонками в інформаційному додатку до «Анонс-контракту» «Захід-пост». Минулого року декілька матеріалів Олег Олексюк присвятив суперечці із народним депутатом фракції БЮТ Дмитром Шлемком. Після того він посварився із депутатом облради від БЮТу Зіновієм Бойчуком. А нещодавно у своїй колонці згадав і редактора радіо «Бойчук студія» Ігоря Бойчука.

— Багато хто Вас вважає конфліктною людиною. Як Ви знаходите ці конфлікти?

— Я ні в якому разі не конфліктна людина. У побуті чи з колегами я приктично ніколи не сварюсь. Просто мене нервують дрібні негідники, тому що великий негідник все таки заслуговує на якусь повагу, а дрібні негідники, які претендують на щось у цьому місті, звичайно дратують. Бо такі люди заважають усім жити. І це має хтось показати і розказати.

— І хто, на Вашу думку, відноситься до цих дрібних негідників?

— Брехуни у першу чергу. Приміром, на мене ні разу ніхто в суд не подав, тому що я ні разу не збрехав. Наприклад, у мого умовного опонента Зіновія Бойчука (редактора газети «Вечірній Івано-Франківськ» — Реп.) ціла купа цікавих судових справ. Так як він часто дозволяє собі недостовірну інформацію у бютівській газеті. І на мене набрехав декілька разів, просто руки не доходять подати на нього в суд.

Негідників вистачає всюди. Особливо у партійному житті. Річ в тім, що закони побудовані таким чином, що «безлика» партія від імені свого бренду починає керувати містом. У міську раду та інші ради прийшли за списками, за винятком, хто завгодно, тільки не обранці народу. Відповідно, там є маса недостойників, які беруть на себе право керувати громадою.

— А хто конкретно?

— Я багато говорив про місцевий БЮТ, НУ, про їх керівництво — Дмитра Шлемка, Ярослава Бачкура, Володимира Чуприну, говорив і про Михайла Івасютина, представника «Нашої України». Та й всіх відразу не пригадаєш.

— А які стосунки у Вас зараз із Шлемком? Ви з ним спілкувалися після того скандалу?

— По-чоловічому я би з задоволенням із ним поговорив. Але зараз він сховався за депутатським мандатом і десь там керує, тисне на місто, тисне на міського голову, душить місцеве самоврядування.

— Ви часто критикуєте івано-франківських журналістів. Якою, на Вашу думку, має бути сучасна журналістика?

— Я не критикую їх особисто. Я говорю про їхні окремі дії. Коли із «Західного кур’єра» пішла частина хороших журналістів і він дійсно у якийсь момент перетворився на таку собі газету місцевих оголошень, я про це сказав. Але це не є критика — це є оцінка видання.

Якщо Ігор Бойчук продав «Русскому радио» частоти, і відразу після того йому дали заслуженого журналіста. Я лише про це сказав. Я не оцінював Ігоря Бойчука. Я лише сказав про ситуацію, яку ніхто не наважувався оприлюднювати. Ніхто не хоче наживати ворогів, адже місто маленьке. Але ще раз кажу, критика в сучасному світі — це нормальне явище, ми говоримо про факти. Я не кажу, що Бойчук — негідник, чи Добрянський — поганий редактор.

— І все таки, якою має бути журналістика?

— Журналістика має бути сміливою. Якщо вона буде сміливою, то безліч отих нікчемних діячів, з точки зору суспільної значимості, ніколи не будуть лізти у політику, ніколи не показуватимуть із себе благодійників, бо знатимуть, що знаходяться під мікроскопом медіа. Якщо хтось хоче стати публічним, то він має знати, що ЗМІ одразу скажуть про четверту коханку, яку він там мав, двох незаконних дітей…

Але, на жаль, у нас є безліч Катонів. Катон — це за часів Цезаря, здається, був політик сенатор, який бичував розпусту, хоча був першим розпусником, бичував лихварство, хоча був першим лихварем, бичував непормікованість, всі можливі вади суспільства, одначе був першим у цих вадах.

— У одній з своїх останніх колонок Ви написали, що заслуженим журналістом Ви ніколи не станете, бо Бойчуки не дадуть. Чому у Вас виник конфлікт з Ігорем та Зіновієм Бойчуками?

— Я не конфліктував і не збираюся конфліктувати з Ігорем Бойчуком. Я як громадянин, як журналіст лише сказав про те, що він зробив, і наслідком його вчинку було присвоєння йому звання заслуженого журналіста. Можливо, причини присвоєння йому цього звання були якісь інші. Але факт, що у цій державі ніхто ніколи не присвоює незалежному, принциповому журналісту заслуженого. Ніколи не дадуть таке звання тому, хто відстоює громадську сторону життя, громадську, а не владну. Хоча аксіома — медіа мають бути опозиційні до влади.

Можливо, у мене був формальний конфлікт із Зіновієм Бойчуком. Цей негідник (я мушу сказати негідник, хай подає до суду) наробив мені цілу купу неприємностей. Хоча я точно знаю, що метою «благородної» партії Блоку Юлії Тимошенко, її обласних і місцевих керівників, було спровокувати формальний конфлікт з Бойчуком і спробувати мене посадити в тюрму.

— І чим це все закінчилося?

— Справу закрили, тому що того, про що він там говорив, якогось побиття і т. п., не було. Але, в принципі, я на нього не злюся, тому що він лише є маріонеткою в руках Шлемка і йому подібних.

— Ви також писали, що політика з Вас теж не вийшло. Чому?

— З точки зору сучасної української політики, я не є таким. Тому що для того, щоб у нас бути політиком, треба схиляти голову перед вищими партійними інстанціями. Позаяк у нас немає ідеологічних партій. У нас є виключно клуби за інтересами, в яких є конкретний начальник і відповідно цей начальник — лідер, який спускає свої вказівки зверху донизу. Демократичний центризм існував ще у партіях у Радянському Союзі, він і залишився, цей демократичний центризм, тепер.

Відповідно у цій вертикалі, яка діє сьогодні в Україні, я не можу перебувати як політик. Мене це не влаштовує. Як сказав Тютчев: «служить бы рад, прислуживаться тошно».

— Але, говорячи правду, Ви наживаєте собі ворогів, Ви готові до цього? Наприклад, до якогось підлого вчинку з їхнього боку?

— Я завжди готовий до найгіршого, адже маю справу із відповідними людьми. Але якщо є можливість говорити правду, викривати ганебні явища нашого життя, то я це роблю. Наскільки це можливо журналісту у нашому місті.



За матеріалами газети «Репортер» №11 від 13 березня 2008 року