Нещодавно депутати Івано-Франківської обласної ради погодили новий проект землеустрою курортного села Поляниця, ввівши в його межі додаткових 650 гектарів. Мотивацією такого кроку став новий генеральний план розвитку села, який потребує і нового проекту землеустрою.
Хоча всі підготовлені документи відповідали чинному законодавству і відмовляти начебто не було причин, обранці дуже довго збиралися з духом та дискутували, перш ніж дати цьому процесу зелене світло. Річ у тім, що ціна питання, за підрахунками фахівців, сягає більше мільйона доларів. До того ж з введенням цієї землі в межі села розподіл її стає виключно прерогативою сільської ради. Чи можна їй довірити такий скарб? Чи не призведе це до земельного дерибану, оскільки охочих до карпатської землі стає дедалі більше і їх не відлякують навіть захмарні ціни?
Зауважимо, що свою територію Поляниця розширює вже вдруге. Кілька років тому облрада додала цьому селу 1300 гектарів. Тож разом з останнім траншем загальна площа Поляниці відтепер становитиме 2380 гектарів. Якщо провести нескладні підрахунки, то виходить, що за останні роки село розрослося більш як у 5,5 разу!
Для чого потрібна Поляниці нова земля? Згідно з документами, частина її відійде на розвиток курорту, частина — під індивідуальне житлове будівництво мешканців села, і понад 260 гектарів — під садибну забудову типу «шале».
Чому ж земля тут казково дорога? Якщо знати, що Поляниця — це село, де розташований найбільший в Україні (а стверджують, що і в Європі) гірськолижний курорт «Буковель», це багато чого пояснює. Знамените сусідство докорінно змінило патріархальний плин життя колись бідного гуцульського селища, загубленого в карпатських горах. Тепер воно роздобріло і азартно втяглося в процес торгівлі землею, яка завдяки «Буковелю» стала, по суті, золотою. Якщо раніше гуцул не мав кому збути сотку землі за 1 гривні, то тепер та сотка коштує 10—20 тисяч доларів. Обізнані люди кажуть, що поляницька земля за дороговизною зрівнялася з кримською і київською. Як мовиться, діждалися гуцули свята. Кругом шелестять такі великі гроші, що від того можна й голову втратити, не те що совість.
Щоб бути спокійним за долю цієї землі, треба було б бодай проаналізувати, як розпорядилися сільські депутати гектарами, які село отримало раніше. Як ця земля спрацювала на громаду? Кому дісталися наділи? У чиїх вони нині руках? Що з того отримала сільська громада і область загалом? Тож депутатська комісія перед прийняттям рішення вирушила до Поляниці за відповідями на ці запитання. Але повернулася, по суті, ні з чим. Як розповіла член комісії, депутат обласної ради Лідія Дмитрів, вдалося лише з’ясувати, що частину тієї землі «Буковель» використовує під гірський рекреаційний табір. А де розчинилися-розповзлися інші гектари, так і не з’ясували. В цих хащах розбиратися потрібно не один день. Але ніхто не горить великим бажанням пхати в ці справи носа, бо можна впертися в прізвища таких високопосадовців, яким краще не ставати на дорозі.
— Власне, тому, що сьогодні ми не маємо ясності щодо долі тієї землі, яку Поляниця отримала раніше, я голосувала проти того, щоб їй давати чергову порцію, — каже Лідія Іванівна. — Тим паче що із 50 заявок місцевих мешканців на отримання землі сільрада не задовольнила й половини.
Кажуть, що піти шляхом розширення меж села місцевих депутатів надоумив «Буковель», щоб розв’язати свої проблеми. Відомо, що вже два роки в Кабміні безуспішно крутяться документи на виділення курорту 106 гектарів. Тепер на Київ можна не зважати. Ця земля вже ввійшла в межі села. Отож тепер не доведеться оббивати пороги важкодоступних київських чиновників, а достатньо домовитися з сільськими депутатами, що набагато швидше, простіше і дешевше. Колишній заступник голови Івано-Франківської облдерж-адміністрації, депутат обласної ради Богдан Борович у своєму виступі на сесії дав зрозуміти, що «Буковель» уже подбав про їхню зговірливість, ввівши в депутатський корпус своїх людей. А загалом ситуацію з поляницькою землею пан Борович, який не один рік пропрацював у вищих ешелонах обласної влади, змалював так:
— Першим засновником ТзОВ «Скорзонера», що є власником «Буковелю», був відомий місцевий бізнесмен Анатолій Попадюк. При ньому «Скорзонера» отримала 130 гектарів за межами села Поляниця для розвитку курорту «Буковель». Однак Попадюкові дуже швидко, образно кажучи, переламали кістки й об’єкт перейшов до рук однієї впливової фінансово-промислової групи. Новий власник обіцяв значні інвестиції в проект, що зробило останній дуже привабливим і перспективним. Проте цей проект вимагав значно більше площ, ніж передбачав попередній власник. Для реалізації проекту треба було долучити землі з лісового масиву Ворохтянського держлісгоспу. На це потрібна була згода Києва. Щоб отримати ці землі в обхід Києва, була придумана схема: ввести потрібні «Буковелю» землі в межі села Поляниця, домовившись попередньо з місцевою владою про їх відведення чи оренду.
Цей план, на думку Боровича, вдався. З підняттям туризму в регіоні поляницька земля стала дуже привабливою — вартість її підскочила до неймовірних цифр. За рахунок продажу власних наділів зросли доходи гуцулів. А попередній сільський голова настільки відчув себе власником громадської землі, що став продавати її різним високопосадовцям. Це шкодило інтересам «Буковелю» і його подальшому розвитку. Він забив тривогу. Проти сільського голови було порушено кримінальну справу.
Після цієї історії «Буковель», очевидно, й задумався, як убезпечити себе від подібних випадків у майбутньому, і вирішив встановити, як зазначив у своєму виступі на сесії Богдан Борович, «контроль над сільрадою». Якщо це справді так, то тепер розподіл додаткової землі провадитиметься «Буковелем» через завербованих депутатів. Для цього достатньо заручитися підтримкою восьми обранців і справа, як кажуть, в кишені.
У кулуарах депутати подейкують, що землі «Буковелю» потрібні не лише для розвитку. Він теж буцімто не проти приторговувати — реалізовувати шматки землі на сторону за значно вищою ціною, ніж під час придбання. Богдан Карлович каже, що зустрічався з селянами, які мають наділи за «шлагбаумом» території «Буковелю». Були такі, що скаржилися, ніби їм не дозволяють забудовувати цю землю, а пропонують продати її за ціною, звичайно, не 10 тисяч доларів. Тож щоб якось запобігти спекуляціям з землею, депутати внесли у проект свого рішення низку застережень. Зокрема, що оренда та продаж землі мають здійснюватися виключно через земельні аукціони, а Поляницьку сільраду зобов’язали що-квартально інформувати про розподіл землі.
Тим часом приклад Поляниці, як і слід було чекати, виявився заразним. Як стало відомо, інші села, де карпатська земля у великій ціні, почали готувати нові генплани, на основі яких домагатимуться розширення меж своїх населених пунктів. Отож у межі сіл можуть перекочувати й усі довколишні ліси, а потім стати чиєюсь власністю. Як зупинити цей бум? «З огляду на те, що в наших селах самоврядують депутати сільрад, котрі нерідко діють в інтересах не територіальних громад, а тих чи інших інвесторів, — визнає голова постійної комісії з питань використання земель, природних ресурсів та регулювання земельних відносин обласної ради Романія Постолянюк, — ми вирішили створити при обласній раді консультативну раду з питань розвитку територій і розширення меж населених пунктів». Та чи стримає комісія процес, який обіцяє перетворитися на снігову лавину?
За матеріалами: газети
"Голос України"