Електоральне поле для Арсенія Яценюка, Анатолія Гриценка та Юрія Луценка майже ідентичне. Виходом для них міг би стати спільний політичний проект. Але погляди на майбутнє держави у них різні...«Українська політика потребує нових облич» — це твердження сприймається як аксіома не лише пересічними представниками багатостраждального «електорату», але й дедалі частіше злинає з вуст різного роду експертів, журналістів і навіть самих політиків. От тільки «нові обличчя» перед кожними новими виборами виглядають якось непереконливо.
Останнім часом на роль «нових облич» українського політикуму сватають давно і добре відомих більшості виборців Анатолія Гриценка, Арсенія Яценюка і Юрія Луценка. Причому розглядають їх не стільки перспективними проектами на майбутніх позачергових парламентських виборах, а як можливих претендентів на президентську посаду. Або ж, якщо раптом таки відбудеться чергова Конституційна реформа, — на прем’єрську.
«Достроково» неготовіЧому ці три персони не стануть «хітом» парламентських вибрів, зрозуміло. Адже, не зважаючи на розчарування українців щодо провідних парламентських сил, «нові обличчя» просто не встигають розкрутити свої проекти. Нині дехто з них уже відмовився самостійно йти на вибори. Наприклад, лідер блоку Народна Самоборона (НС) Юрій Луценко закликає демократичні сили об’єднуватися навколо БЮТ. Хоч самі БЮТівці кажуть, що члени НС є «політичними імпотентами», бо неспроможні задовольнити політичні бажання Тимошенко. Зокрема Луценко попри обіцянки не зміг вплинути на більшість членів фракції Наша Україна - Народна самооборна, аби ті погодилися на відновлення демократичної коаліції.
І це аж ніяк не сприятиме входженню великої кількості соратників Луценка до прохідної частини списку БЮТ. Та й сама Юлія Тимошенко навряд чи буде толерувати президентські амбіції нинішнього міністра внутрішніх справ. Тому йому доведеться або відмовитися від можливої участі у президентських перегонах, або проявити неабиякі здібності у «боротьбі за виживання» у лавах БЮТ.
Натомість Анатолій Гриценко заявив, що не приєднається на цих виборах до жодної із трьох основних політичних сил країни. Він переконує, що самостійно зі своєю командою займе на парламентських силах третє місце (після БЮТ і Партії регонів). Проте власних джерел для фінансування виборчої кампанії у достатніх обсягах у нього наразі непомітно. Також сумнівною є можливість мобілізувати довкола себе капітали середнього і дрібного бізнесу в Україні. Та й невідомо, які партії можуть увійти до гіпотетичного Блоку Гриценка.
Щодо Арсенія Яценюка, то зараз тут теж все більш-менш зрозуміло – він піде на парламентські вибори у складі Блоку Віктора Ющенка. Адже щоб самостійно подолати на дострокових виборах прохідний бар’єр, йому довелося би проявити неабиякі зусилля і здібності.
Тому залишається лише прогнозувати, чи то б пак, фантазувати про президентські перспективи "нових облич" української політики.
Імідж, команда, спонсори З поміж трьох перерахованих політиків об’єктивно найбільш перспективним претендентом на президентську «булаву» є Анатолій Гриценко. Людина з хорошими здібностями аналітика, який добре проявив себе під час президентської кампанії Ющенка 2004 року. Професійний військовий, який зміг здобути певний авторитет серед офіцерів Збройних сил України в часи керівництва Міноборони. Гриценко є людиною, яка добре орієнтується у міжнародній кон’юнктурі, і на його перемогу в президентській кампанії зможуть поставити впливові іноземні сили (від яких дуже багато залежить у внутрішній політиці України).
Втім, є цілий ряд факторів, які можуть перекреслити всі ці плюси. Адже своєї команди у Гриценка досі немає. Поки що його вірними соратниками є дружина Юлія Мостова і Віктор Чyмак (в ЗМІ його називають провідним технологом екс-міністра). Відсутність команди доповнюється браком потужного фінансово-промислового лобі, яке б ставило на Гриценка. Тому невідомо, чи встигне він знайти спонсорів до початку президентської кампанії.
В свою чергу Яценюк збирається накопичуватиме партійні фонди за допомогою SMS-повідомлень. Але цю його заяву можна сприймати як напівжартівливу. Бо, на відміну від Гриценка, Яценюк має потенційних потужних спонсорів. Загальновідомо, що заснований Яценюком фонд Open Ukraine фінансується такими гігантами вітчизняного бізнесу як Віктор Пінчук і Сергій Тарута. Саме на гроші цього фонду Яценюк відвідує різні міжнародні форуми на кшталт впливової Конференції світової політики в Евіані (Франція).
Та й без потужної спонсорської підтримки цей політик вже досить відомий в різних формальних і неформальних колах світової еліти. Політичні перспективи Яценюка позитивно оцінював навіть екс-президент Леонід Кучма (що, втім, можна пояснити його родинними зв’язками із Пінчуком). До переваг голови Верховної Ради шостого скликання можна зарахувати і якісну роботу його політтехнолгічної команди, публічним лідером якої є політолог Кость Бондаренко. Досить вдалим із технологічної точки зору був хід із заявою Яценюка про відставку з посади спікера одразу після розпаду демократичної коаліції (особливо на фоні небажання Юлії Тимошенко залишати прем’єрське крісло).
Але є у Яценюка і суттєві мінуси, які надзвичайно ускладнять його просування до президентської посади. Головним недоліком, як це не парадоксально, є типова "інтелігентська фактура" його зовнішності. Імідж «рафінованого інтелігента», який ніяк не може вгамувати хамовитих хуліганів-депутатів, навряд чи зможе мобілізувати електорат в умовах розвалу суспільних і державних інститутів. Є звичайно досить вагомий сегмент виборців, які орієнтуються на "розум", а не на «зовнішність» політика. І голосів цього електорального сегменту буде достатньо для того, щоб пройти у Верховну Раду і створити там впливову фракцію. Але більшість українських виборців будуть орієнтуватися насамперед на емоційні чинники, і голосуватимуть «серцем та шлунком».
Очевидно, це розуміє і сам Яценюк, коли заявляє що створює політичну силу для участі у парламентських, а не президентських виборах. Як і у Гриценка, у Яценюка немає на даний момент потужної політичної (а не фінансової чи політтехнлогічної) команди. І досі невідомо, чи хтось із знакових для українського суспільства особистостей увійде до політичного проекту Яценюка.
Натомість політична команда є у Юрія Луценка. Створена ним і Жванією Народна самооборона є більш-менш усталеною (хоча і досить строкатою) політичною силою. Інша справа, що ця сила вимушена бути сателітом мегаблоків. Спочатку – Ющенка, тепер – Тимошенко. Над Народною самообороною завжди висів і досі висить «дамоклів меч» розчинення у цих мегаблоках. З іншого боку, в українській політиці різні суб’єктивні фактори можуть бути й причинами розірвання здавалося б найвдаліших політичних «шлюбів». І невідомо, чи у БЮТ не з’явиться людина, яка зіграє таку ж фатальну роль для співробітництва НС із «гламурно-сердечними», яку зіграв Балога у справі розриву «луценківців» із Ющенком.
Але подібне перескакування від команди одного «мегаполітика» до команди іншого навряд чи додасть плюсів Луценку у його можливій боротьбі за президентське крісло. Поза тим, він як людина з тривалішою, ніж у Яценюка чи Гриценка, біографією публічного політика, має ще цілу купу слабких місць, які можуть стати фатальними. Це і неспроможність реформувати українську міліцію, і промахи у боротьбі із криміналом, і навіть слабке володіння ситуацією у МВС. Тому перспективи Луценка як самостійного впливового учасника наступних президентських виборах є досить сумнівними і найгіршими у порівнянні з Яценюком і Гриценком.
Одне поле на трьох Якщо підсумувати, «нові обличчя» досі залишаються можливістю, а не реальністю, української політики. Всі вони мають певні політичні перспективи внаслідок розчарування українського суспільства у трьох «старих велетнях» української політики. Але чи зможуть «нові» реалізувати ті можливості, які зараз перед ними відкриваються?
Адже наразі «електоральне поле» у них майже ідентичне — розчаровані діями Ющенка і Тимошенко прихильники Помаранчевої революції, колишні адепти поміркованих націонал-демократичних партій, частина інтелігенції та представників малого й середнього бізнесу. Зараз Яценюк і Гриценко є чи не найбільшими конкурентами за цей сегмент виборців. Але навіть щоб мобілізувати цей електорат, який аж ніяк не є більшою частиною українських виборців, «новим обличчям» слід буде докласти надзвичайно великих зусиль. Насамперед, переконати виборців у відсутності залежності від Тимошенко і Ющенко. Бо ще багато хто пам’ятає, як наприкінці 2006 року Яценюка разом із Балогою та Гайдуком зараховували до «нових фаворитів» Ющенка, і як його разом з Луценком намагалися "протиснути" у лідери Нашої України. Так само багато хто пам’ятатиме й пробютівську позицію Гриценка і Луценка у нинішньому протистоянні Президента і Прем’єра.
Виходом для всіх трьох могло б стати утворення спільного політичного проекту. Про цей варіант, зокрема, казав і член депутатської групи Народної самооборони у Верховній Раді Олесь Доній. Але вже зараз є очевидними суттєві відмінності у поглядах «нових облич» на стратегічні питання розвитку країни. Так, наприклад, Гриценко заявив, що є прихильником виключно президентської форми правління. В той же час Луценко каже про необхідність перетворення України на парламентську республіку. Яценюк вважає, що варто зберегти нинішню парламентсько-президентську форму правління.
Такі різні погляди на майбутнє держави навряд чи сприятимуть створенню спільної політичної платформи для цих трьох політиків. Варто сказати ще й про повну відсутність чітких ідеологічних симпатій у всіх трьох претендентів на роль «нових облич».
Можна по різному ставитися до перспектив політичних ідеологій у сучасному світі. Та й не лише в Україні місце політичних ідеологій займають політичні технології. Але в українському випадку «деідеологізованість» поступово стає синонімом повної політичної безпринципності. Як показує український досвід, українські політики рідко відмовляються від зміни своїх принципових поглядів на стратегічні для країни питання, якщо йтиметься про короткочасну політичну вигоду. І Яценюк-Гриценко-Луценко можуть створити блок виключно під власні «гарні лики», не дбаючи про чіткі спільні політичні принципи. От тільки наскільки це додає «плюсів» їхнім політичним «проектам»?
Відсутність стратегічних проектів розвитку України, «утилітарне» і «меркантильне» бачення природи державних інститутів, «політтехнологічне» ставлення до суспільства, повна деідеологізованість і безпринципність – ось основні вади «старих облич» української політики. Чи зможуть подолати ці вади «нові обличчя»? Наразі жодних натяків на це немає. Коли ці натяки з’являться – можна буде говорити про перспективи «нових облич» більш докладно і предметно.
Олександр Маслак, аналітична група «Рубікон», спеціально для
Новинаря
