Краще жити в правді, або ще раз про фільм «Владика Андрей»

«Галицький кореспондент» не міг обійти увагою фільм режисера Олеся Янчука «Владика Андрей», який недавно демонструвався в Івано-Франківську.

У номері 35 газети від 11 вересня було опубліковано рецензію Тараса Прохаська «Гарна неправда», у якій автор кваліфікував режисерську роботу Янчука як «провальну» настільки, що навіть талановита акторська гра, вдалі знахідки оператора і художника не рятують картину. На думку рецензента, Олесь Янчук спромігся зіпсувати надзвичайно вдячний у кінематографічному сенсі матеріал, яким є життєпис митрополита. Втім, не всі читачі «ГК» поділяють висновок Тараса Прохаська.

«ГК» зажди відкритий для дискусії і радо надає можливість висловити свій погляд небайдужим читачам.

Нарешті дочекалися свого фільму… І зразу на газетних сторінках жорстка критика. Нас здивував однобокий підхід Тараса Прохаська на шпальтах «Галицького кореспондента». Нам фільм дуже сподобався і для нас він є зрозумілим. Можемо багато ще й самі з біографії Шептицького додати.

Очевидно, що в односерійному фільмі про Шептицького мало можна показати, адже життєва дорога Владики є дуже величною. І не тільки Янчук може знімати такі фільми. Але де інші українські режисери? А де меценати? Без коштів фільм не поставиш. А де ця влада, що не може прийняти відповідні закони, аби знімати було вигідно і прибутково?

А своє хвалити треба – і тоді будемо мати не поодинокі фільми з історії держави, а десятки і сотні. І будемо мати такі фільми, на яких український нарід буде вчитися любити свою Україну. Але такі ми вже є, українці, мовчки дивимося американську стрілянину і насильство, російську брехню, насмішки і навіть матюки і…тішимося.

Невже на екрані не може бути щось наше, українське, а ще й історичне? Напевно, ми відвикли, відреклися, а чи просто здичавіли? Фільм український уже стає не зрозумілим і чужим. Пожинаємо плоди радянщини – задурманене виховання на брехливій історії і незнання своєї.

Та повернемося назад до фільму. Великий плюс вже у тому, що фільм знятий. Не знаючи, не вивчаючи своєї історії – не маємо дороги в майбутнє.

І хоча, фільм може й викликає суперечки, це вже крок в перед. На наш погляд, це – боротьба пам’яті, чесна боротьба слова без зброї. Чому українські кінематографи, за 17 років незалежності побоялися зняти фільм про С.Бандеру, Є.Коновальця, Р.Шухевича, про січових стрільців? Сидите, мовчки спостерігаєте, як перевиховують наших дітей на «всякій дурні»?

«Пам’ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі» – казав Й.Сліпий.

А чому ж Ви, шановний, пане Тарасе, не звернули увагу на те, як гарно автори фільму і артисти передали синівську любов до матері (останні хвилини перед її смертю), пошану до батька (пояснення сином свого вибору у житті), турботу (саме в важкі, останні хвилини життя) батьків за своїх дітей, високий рівень виховання і культури серед молоді того часу, авторитет Шептицького (в холодну ніч народ слухає Різдвяне послання), кінець кінцем, малесеньку правду про греко-католицьку церкву. Це вже є великим плюсом. Хто вам дав право топтати своє?

В одному можна погодитися з автором статті, що знайдеться школяр, який після перегляду фільму захоче довідатися і прочитати про Шептицького щось більше. Це вже прекрасно. Хоча не потрібно думати, ніби теперішні діти уже й не читають нічого. Запевняємо Вас – читають.

Та не тільки дітям – варто повернутися лицем до своєї історії всім українцям. Віддати данину пам’яті українцям, що віддали життя за правду, за волю, за сьогодення, за нашу церкву. Шептицький тільки одна з постатей, яких можна назвати «Золотими Синами України», а так необхідно розповісти про кожного з них.

Тому хочемо звернутися до Тараса Прохаська. До його колег по цеху, більше розказувати на сторінках газет, саме газет (їх читає більша аудиторія), про таких велетнів, як Шептицький, особливо, великих українців останнього століття, вони ближче до нас. Треба відродити в наших людях пам’ять про недалеку історичну минувшину.

Дякуємо Вам, пане Тарасе Прохаську, за передостанній абзац. І будь-ласка, не згадуйте про радянську школу. Наші діти, слава Богу, про Леніна уже не знають, а вчаться в українських гімназіях і католицьких школах. З облегшенням на душі і з вірою в Україну

Роман Харук,

Оксана Драганчук,

Романія Жилюк,

Іванна Бойчук,

ті хто з великим задоволенням і щирою любов’ю дивилися фільм «Владика Андрей» в кінотеатрі «Люм’єр»

Галицький кореспондент
old_editor, 26.09.2008 18:44



Фоторепортажі

Вибір редакції

Найпопулярніші новини