12.06.09„Весна завжди була періодом змін та оновлення... Так писали у розумних книгах. Та у моєму випадку весна незмінно залишається періодом, коли я успішно знаходжу нові пригоди на свою... голову і потім рік їм гордо та впевнено намагаюсь дати раду. Цьогорічна відлига не стала виключенням, хоча й почалось все пізньою зимою та щей у просторах досить популярної соціальної мережі, де не зареєстровані хіба що президент з прем’єром, хоча... Думаю і вони там є під конспіративними псевдо типу: „Big Boss” і „То тобі так здається”. Схожі нік-нейми виплили у моїй фантазії не дарма, тому що саме в цьому форматі індивідум почав впевнено та доволі настирно турбувати моє інтернет-життя і, що найсмішніше, плавно перекочував у реальне.
Знаєте, я давно казала, що не шукаю пригод, вони мене самі знаходять – і не помилилась. Якщо чесно, близько двох місяців у спілкуванні з ним я перебувала у кліматичних умовах близьких до„-40 С”, тобто у досить морозних краях, але за умов глобального потепління, коли навіть віковічні льодовики гинуть, вибачайте, але і я розтанула. Хоча, можливо б цього не трапилось, якби не дурна звичка тягати з собою на зустрічі з подругами ноут-бук, тому що незмінним супутником цих зустрічей є шампанське, яке зазвичай активує бажання флірту і виключає функцію „А воно мені треба?” До факторів „якби не...”, в принципі можна долучити і розрив з черговим зимовим, нетривалим коханням, а так як теорему про „Клин клином” ще ніхто не відміняв – у нас завжди залишається шанс спробувати її на собі. Щодо самої теореми, то я б давно назвала її аксіомою, тому що протилежного мені ще не вдалось довести... Як власне і у цьому випадку.
Та повернемося до самого „героя”... Доблесно, сильного, чесного...саме так мені б хотілося його назвати, а йому таким здаватись. Але як виявилось згодом красива пі-аркампанія виявилась всього-навсього дешевою, нічим не підкріпленою, рекламною акцією, типу „Купіть два рулони туалетного паперу і третій ви маєте можливість виграти!”. Дана алегорія цілком доречна для цих відносин. Він виявився не те щоб „НЕ принцом”, а й навіть не десятим його помічником. Хлопчина з далекого передмістя, який вчасно опинився в потрібному місці...
Якщо відверто, то вже набридли схожого формату чоловіки, які б’ються кулаками в груди, мовляв, „От я! Та Я!”... На схожі репліки хочеться відповісти словами з добре відомого всім фільму „Та хто ти? Ніхто! І живеш ти в цьому світі за довіреністю!” Але вони є... Ті, хто не може нічого вирішити без дозволу „згори”, хоча їм дуже хочеться бути „Біг боссами”... Та тільки хочеться... не більше...
В силу свого скромного, не побоюсь цього слова, досвіду, можу сказати юним, незіпсованим дівчаткам, що шукати з такими чоловіками свого щастя як у рангу „законної”, так і в статусі „коханки” не варто. Чому? Та бо його там нема. Якщо звісно ви не захоплюєтесь подвигами „декабристок”, а все-таки прагнете нормального жіночого щастя і налаштовані на регулярну присутність у своєму житті такого заняття, як секс. Ні, звісно є всі шанси, що згодом, колись ДУЖЕ згодом, ваш трудоголік-чиновник стане президентом, та тільки пам’ятайте, президент, нажаль, в державі один, а потенційних панянок, які мріють про роботу „дружини президента” ой як багато. І не факт, що поки він просуватиметься сходинками державної служби, десь так на рівні „кризи середнього віку” і на середині „драбинки”, наш герой не вирішить поміняти вас, законну дружину, на більш вправну у ліжку і молодшу коханку. Зауважу одразу, що не покладаю таких надій на героя даної розповіді, тільки в силу того, що по-перше, не впевнена в його можливостях, а по-друге, не маю наміру та бажання штовхатися на подіумі під назвою „дружина” з тією, яка його вже зайняла. Хоча є, мабуть, ще одна причина, більш переконлива під назвою „Спробували вже якось! Дякуємо, більше не треба!”...
Чи, може, все-таки Він мені потрібен? Як варіант. Як пігулка від патологічного дефіциту емоцій. Хоча б заради такої дрібниці, як посмішка після прочитаного „Малесенька, цьом!”, чи нетривалого прикро-романтичного розчарування, коли моє СМС залишається без відповіді... Поки це для мене ще важливо, мені потрібні емоції, тому що вони не дають згаснути вогню в душі, хай навіть вже доволі слабкому, потріпаному вітрами і потоптаного „не тими” чоловіками, та все ж від цієї іскри гріється серце. А якщо там, у грудній клітці, хоч трішки, але тепло, то ще залишається шанс... бути коханою. Адже, душа позбавлена вогню, взмозі лише загасити чужий вогонь. А нам ще рано у „пожежники”, ажде десь на грані надії та здорового глузду – я вірю у кохання. І так хочеться, щоб й воно, кохання, дало мені шанс реабілітуватися...але уже зі своїм „героєм”.
Думаючи про це і клацаючи „мишею” по літературних блогах, я натрапила на слова, які знову змусили гірко посміхнутися:
„Стою на паперти Любви с протянутой рукой,
Подайте, ради всех богов, душе на упокой!Я много от щедрот не жду, подбросьте веры в горсть.
Она из юности надежд давно ушедший гость.” Якщо задуматись, то ми стаємо такими от „жебраками” тільки тому, що той, хто може нас покохати й сам колись, мабуть, просив кохання, а отримавши його хоч жменьку тепер нізащо не поділиться... а раптом більше не дадуть. От і виходить замкнута бігова доріжка стадіону, то якій всі ми біжимо паралельно, а паралельні, як відомо, не перетинаються.”
19.06.20..
„ ...Вокзали, потяги, вічно стомлені і трішки п’яні провідники, зіпрані до „не можу” постілі і запах цигаркового диму в тамбурі.
Все незмінне і параноїдально схоже на дежавю. Здавалося б, за стільки часу, я мала б звикнути, але... Життя на валізах столює і виснажує настільки, що плутаються в голові адреси.
Хоча, ніде так просто і легко не думається, у дорозі. Коли прямуєш транзитом через міста і душі їх городян, які перетнулися з твоєю всього на мить за час нетривалої зупинки на нічному пероні. А перони, як точки дотику чи намисто, де з кожною бусою відраховуєшь етап шляху... Залишилось десять бусінок... А між точками – думки... Влаштовуєшь чергову ревізію життя, адже й так зайнятись нічим.
Роздивляючись полиці з пожовклими написами „Рідні”, „Друзі”, „Чоловіки теперішні”, „Чоловіки тимчасово необхідні”, „Забути”, я розумію, що лише на першій об’єкти не змінюються з блискавичною швидкістю та й то в силу об’єктивних обставин. Все решта від постійних перестановок потріпалося й ледь тримається купи, а нехитрі транзитні шляхи стоптані об’єктами перестановок. І якщо з „Друзів” транш у категорію „Чоловіки ” можливий, то зворотнього шляху нема. Це так само природньо як і стара схема Друг - Чоловік - Тимчасово необхідний - Забути! Переглянула... Щось надто вже гіркою виявилась кава в потязі чи то в душі гірчить?
Глянемо на „жіночі” полиці. Тааак, що тут у нас? Дівчатка, які прибиваються до мене з надією, що зможуть підібрати тих, ким нехтую я і, в силу моїх знайомств, взяти кілька цікавих персонажів собі. Смішно, адже як писала Робскі „Жінка без харизми, як переварена креветка – піде тільки з пивом”! Тому досить мала вірогідність, що цей приємний, цікавий, „трішки одружений” мужчина, який підсів до нас, щоб вкотре спитати про мої справи і тицьнути мені свою візитку, помітив це миле, вічнопосміхнене, біляве створіння поряд зі мною.
- Позвони і скажи, що знайшла візитку у себе в сумочці, та ніяк не можеш пригадати її неповторного власника. – з цими словами віддаю її карточку і тихо тішусь тому, що він нас покинув. – Запропонує очну ставку, погоджуйся, та перед зустріччю хоча б поверхнево переглянь кілька інформаційних сайтів, типу ТСН. Адже він людина зайнята, близька до політики, тому бажано знати, хто в нас президент чи прем’єр-міністр.
Через місяць у дівчинки доволі милий ювелірний набірчик і новий гардероб... Ну хоч комусь допомогла жити, хоча нащо мені це все? Викинути такого фомату людей!
Влаштувавши геноцид у „френд-листі”, я вирішили повторити це у „бой-френд списку”. Порожньо так стало... Але, я розумію, що будь-яка порожнеча дає можливість і простір для оновлення. Серце ніколи не прийме нове кохання, поки ми мучимо його давніми почуттями. Хоча навіть біль від кохання – це щастя, і його треба пережити, „посмакувати”, перехворіти. Це природній процес відчуження, він не буває простим. Але й це минає.
Минає все... Життя насправді доволі часто грає з нами не до кінця чесно, не завжди прогнозованими є його віражі. Колись мені дуже важко далось розуміння, що почуття можуть минути без жодних на те причин та мотивів. Я не могла собі пояснити, чому той, хто був настільки рідним кілька років, став одного дня просто чужою людиною. Наче б нічого не мінялось, такі ж ранки з кавою, вечірні перегляди мелодрам, такий же кухонний секс... А „Я люблю тебе” – кажеш по-інерції і розумієш, що обманюєш. Боляче було, коли вже не хочеться, щоб він цілував, коли дивишся в очі, а погляд вже не зігріває, коли, щоб заснути, вже не потребуєш цих обіймів. Просто існування поряд двох людей, як квартирантів, навіть не родичів. Ті стосунки протривали ще рік, який я, мабуть, не забуду. Мучило і розривало серце відчуття відповідальності за того, кого сама колись приручила. За те, що зуміла стати для нього всім і зараз це „все” треба забрати. А з іншого боку, було неймовірно важко брехати, гірко слухати його плани на майбутнє, де я була головним персонажем і шкода себе. Рік постійних сварок, ревнощів, сліз і відчуття приреченості, що це ніколи не закінчиться. Коли і з ним і без нього однаково зле, коли плачете обоє, адже душа рветься від слів:
— Олька, як ми це все втратили? Де щось пішло не так? Як я без тебе? – а відповідей на це в мене нема. Я й сама не розуміла, куди все поділось. І шкода його, і хочеться пригорнути... Так і виходило, що пів ночі могли просидіти, обіймаючись, на підлозі. Він відчував, що мене вже нема і від того лише сильніше стискав в обіймах, а я плакала, бо розуміла, що роблю боляче все ще близькій людині. А потім сльози змінювались на гнів, який від безвиході, він не міг контролювати...
Я то йшла, то поверталась, а він щоразу приймав, хоча знав, що скоро я знову втечу. Він був ладен пробачити все. Але це були вже хворі відносини...
Зараз не знаю, звідки я тоді взяла сили, щоб припинити цей мазохізм і таки піти остаточно, як змогла пережити постійні погрози, як навчилась не реагувати на чутки, які розпускали його друзі? Минулось, пережилось, як і все припало пилюкою на стелажах пам’яті... Минає все...”
30.06.20
„ Дійсно смішно: любимо одних, спимо з другими, а відверто розмовляємо з третіми...
Оскільки зараз на «Малакаві» заборонено коментування новин і блогів, просимо надсилати свої відгуки автору на olysya@i.ua