У «сірий шум» замовленої інформації втикається нова мелодія. Вона ще ледь чутна, але найздібніші з малят починають вже їй підспівувати. Як тільки замовлена банда у ЗМІ затягує арію «Підтримаємо вітчизняного виробника...», як здібні малята доспівують: «...якого вже немає». Тільки-тільки наші майстри обнадійливих побрехеньок виходять на сцену з одою про якусь там щойно знайдену «молоду генерацію» політиків-рятівників, як малята вже дописують до неї незламний рекламний рефрен: «Відкривай рота, новий потяг з облапихою!»
Народжена кризою пісня тотальної недовіри за змістом мало чим відрізняється від класичної «Балади про гангрену», лише замість Гаврили головним героєм в ній перебуває та частина людства, в котрій титульно переважають нащадки трипільської спільноти. Крива посмішка тепер зустрічає запевнення в майбутньому добробуті і єдиним страховим полісом в цій ситуації здібні малята вважають зброю. Остання територія звузилася до розмірів приватного володіння, остання лінія суспільної гарантії – до лінії паркана. Пісня тотальної недовіри не закликає до подолання і здійснення (що долати і нащо здійснювати?). Вона звучить, ніби відгомін древньої приреченості: «сколь веревочка не вейся, все равно совьешся в плеть». І коли впаде остання лінія захисту, пісня тотальної недовіри перетвориться або у реквієм, або у переспів «Мурки», або у лівий марш неосталіністів. Гвинтівка, незримо підвішена над Україною у 91-ому, як ніколи близька до пострілу. І ніхто не знає, куди летітиме куля.
