Сьогодні зайшов на відкриття чергової виставки у Художньому музеї. Як завжди, навколо артефактів клубочилася «сіра хмара» митців, говномитців та співчуваючих. Журналісти зі злими від недоречного снігопаду обличчями теж намагалися бути незайвими.
«Толіку, ачого на цих тусовках завжди така прибацана атмосфера?» — спитав я Звіжинського. Питаннячко, зрозуміло, було дурним і пацаватим, але щось мене брало за язикаі тягло-тягнуло... Певно, давно не спілкувався з представниками творчого цеху і піддався дешевій ностальгії.
«Мит-ці...» — лаконічно відповів бувалий Звіжинський, вкладаючи у це слово таку гаму щирих почуттів (особливо у фонетичну каузу між «т» і «ц»), що навіть мене пересмикнуло.
Потім підійшов Володя Мулик і принагідне паньство заговорило про підрамники. Я вже давно помітив, що підрамники дуже хвилюють миТЦів візуального напряму. Є навіть такі, що обов’язково дивляться на який саме підрамник натягнуто полотно картини. Підкрадеться такий «спец» до картини, пообглядається навкруги — чи бува не дивиться хто — і загляне, сарака, між стінкою і шедевр-р-ром.
Воно й зрозуміло: картини місцевого виробництва на 90 % — те ще сміття. А от підрамники іноді бувають непоганої якості, з доброго матеріалу, акуратно зроблені сумлінним дереварем. А душа ж прагне хоч якогось позитиву: подививсьарт-вуйко на класний підрамник й на серці потеплішало. Мовляв, не тільки говно навкола, не тільки провінційна мазанина. Я б на місці нашого вакарчукнутого і болонькового Міністерства освіти увів до переліку спеціальностей «підрамникознавство».
Підрамникознавцям, на відміну від мистецтвознавців, було б про що балакати. А так тусується по виставках та презентаціях «могутня купка» пацанів з дипломами і посадами мистецтвознавців, і печаль нев’єбенна струмить з їхніх очей: нема-нема предмету для розмови. Лише потоки арт-говнєца, освяченого якщо не медалькою на куцому піджаці, то вже якоюсь дрібночиновницькою премією імені Нашого Любого Пупкіна...
