Нарис психічної біографії Сальвадора Далі

Сальвадор Далі, незважаючи на безнадійний нарцисизм власних щоденників, залишався, на мій погляд, нещасливою людиною, захованою за лоском власних, кон’юнктурно продуманих, епатажів. Чому? Що бракувало цьому пестованцю нового живопису? Ще кількох, клонованих, Гал-ів? Людської теплоти, якою ідоли переважно обділені? Бісексуальних ігрищ? Живого Лорки? Печеного льоду?

Йому бракувало гармонії. Адже нарцисизм - це антигармонія і антиспокій. Це внутрішнє пекло, що із такою хвацькістю маскується під кишеньково-приватний paradise. Якби Сальвадор Глорійович не прагнув слави і обожнення всіма притомними і непристойними способами, то би давно потрапив у пастку важкої клінічної депресії. Якщо не він особисто, то, принаймні, більшість людей такого типу: обдарованих митців, що мають одну найінтимнішу таємницю, котра полягає у майже маніакальній потребі сцени, трибуни, вихвалянь і культу. Якщо би їхня мистецька доля склалася не надто прихильно стосовно визнання за життя, то, на мій погляд, люди на кшталт художника Далі мали би, пестливо висловлюючись, жалюгідненький вигляд. А у цьому випадку хитрий мистецько-ринковий шаманізм художника сприяв славі Сальвадора Глоріановича, чи як там його по-батькові. Прижиттєва слава пом’якшувала припадки важкої депресії чи страждань, неминучих при викінченій і застиглій формі нарцисизму. Адже нарцисизм і страждання, незважаючи на начебто протилежні полюси існування, насправді споріднені патологічною кров’ю неврозу...

Напевне, все розпочалося тоді, коли його старший братик, якого батьки теж назвали Сальвадором, помер у крихітному віці. Мати часто ходила із малим Сальвадором іншим на могилу до першого Сальвадора, якого називала геніальним. І хлопчина, ставши жертвою(?) нерозумної поведінки батьків, шалено намагався довести власну невторинність, якось «звернути» увагу родичів на те, що він існує. Так поволі формувалося розбухле, гіпертрофоване «Я» майбутнього художника, який у зеніті успіху цілком серйозно стверджував, що не уявляє, як можна жити, не народившись ним або його Галою... Образ брата, як померлого двійника, супроводжуватиме Далі усе життя, провокуючи істеричні бунти і нав’язливі стани.

Незважаючи на те, що Лалі обожнював матір, особливо померлу, на одній із його картин був надряпаний блюзнірський надпис, котрий свідчив про приховане матереборство. Ображений батько заборонив синові відвідувати родинні місця. Далі журився, але врешті-решт, за допомогою ритуалу із елементами певної маґічності, позбувся почуття провини ( чи страху?) перед батьком. Він обрізав своє довге волосся, поховавши його у маленькому іспанському містечку, де було суджено народитися. Із інфантилізмом було начебто покінчено. Але, на мій погляд, відбулася лише підміна об’єктів обожнення.

У 1929-ому році художник знайомиться із Галою – жінкою, що замінила йому найближчих родичів і друзів. Жінкою-наркотиком. Спочатку почуття до Гали, що мала неабиякий досвід спілкування із чоловіками, будучи дружиною поета Елюара, боролися із бажанням її вбити. Як бачите, Далі був цікавим хлопчиком: матереборство, батькоборство, женофобія. Потім... Гала йде від поета, який ще і стає... свідком при її вінчанні із Далі. Свої картини художник тепер зчаста підписуватиме Гала-Сальвадор, мовби втіливши і розтиражувавши через масмедіа тремтливу мрію про андрогінну істоту. Знавці життя Сальвадора Далі стверджують, що несамовитий Іспанець був прохолодним до сексу( як і Фройд, праці якого він обожнював), незважаючи на зливу фалічних і еротичних( радше, антиеротичних)символів у картинах. Ці ж біографи натякають на те, що Гала мала коханців і після одруження із Великим Параноїком. Але він не хотів нічого бачити. Можливо, художник тяжів до асексуальності. Хтозна...

У будь-якому разі після смерті своєї Жінки художник не написав жодної картини. Навіть титул маркіза його не зацікавив. Старіння? Так. Але Гала, будучи на десять літ старшою, була його найбільшим заміщенням і милицями, які рятували від якогось надвеликого жаху. Можливо, почуття екзистенційної безсенсовості. Художник юродствував і у своєму «Щоденнику одного генія», і у своїх численних перформенсах, часто жорстоких розиграшах інших людей, можливо, і у своїх картинах. Хоча про картини щось однозначно стверджувати складно. Їхній зміст був часто незрозумілий і самому творцю. Майже як у Б.-І. Антонича: «Я простий собі піїта//Кожен мене радує день//Не розумію світу//Не розумію власних пісень». Деякі психоаналітики у численних ящичках всередині людського тіла, що були одним із нав’язливих образів трагіфарсового Містифікатора, схильні бачити неподолане підсвідоме бажання повернутися в утробу матері, до переддітородного стану... Принаймні, Далі неодноразово стверджував, мовляв, пам’ятає блаженність і красу свого існування перед появою на світ. Але він із таким же успіхом міг доводити, що бачив, наприклад, шість рахітичних голів Лєніна на піаніно, навіть малювати це видіння. Він міг стверджувати все, що хоч на мить провідувало його мозок як ретранслятор розкішної параноїдальної краси...