Купила
собі нові туфлі. Такі, гарні, стильні, зручні. Пасуватимуть до жовто-багряного осіннього
гардеробу та золотаво-коричневого опалого листя під ногами. Люблю якісні речі,
якщо вони ще й настрій покращують, змінюючи песимізм дощової осені на теплу
радість у серці.
Напередодні вересня погода зіпсувалася. Саме
того дня я вирішила вигуляти нові мешти, перевіривши їх на водостійкість.
Дорогі водовідштовхуючі спреї не допомогли, то ж я гордо йшла центральною
вулицею у промоклому взутті. А йти
мусіла, бо як кажуть краса вимагає жертв. Чого не зробиш заради красивих чорних
брів, карих очей, пишного волосся, тим паче якщо професія зобов’язує.
Вкотре повіривши рекламі відомого
салону краси та численним відгукам відвідувачів, вирішила ризикнути та
спробувати змінити імідж до свята - 1 вересня. Ідея виявилася, м'яко кажучи, не вдала. У моєму житті екстриму зовсім не бракує, на
ту мить, мабуть, мені його забракло. Адміністратор закладу, розпитуючи про мої
побажання, порадила (на її думку) кращого перукаря-стиліста. Я згодилась
зачекати кілька днів аби потрапити до
рук професійного майстра. І настав той довгоочікуваний знаменний день, котрий
запам'ятається і залишить безцінний досвід у моїй свідомості.
Не зважаючи на зливу, завчасно
вийшла з дому, аби не спізнитись. Бо це не перше побачення з чоловіком і не годиться примушувати чекати себе, порушуючи
тим самим чітко розпланований графік роботи майстра. Але побачення саме з тим
салоном краси стало першим і останнім у моїх експериментальних пошуках
професійних і якісних послуг у сфері краси.
Парасольку довелось залищити
біля входу на підлозі, бо місця у корзині для парасоль не було і розкласти її
теж було ніде. Хоч і місця моїй парасолі забракло, як кажуть росіяни «в тесноте, да не в обиде». То ж
довелося покласти її на підлогу, вірніше в болото, яке вкривало світлу плитку з
імітацією справжнього мармуру.
Повісивши куртку до шафи,
мене провели до майстра макіяжу та манікюру. В напівтемному коридорі з великим
вікном розташовувались два столи-близнюки Оскільки місця були зайняті, дівчина,
до якої я записалась на корекцію брів, посадила мене на низенький стілець,
схожий на дерев'яну коробку чи скриньку. Я не стрималась і запитала «а Вам тут
зручно працювати без хорошого освітлення?», у відповідь на що почула – «не
турбуйтесь, я бачу все, що мені треба бачити». Я мовчки сиділа і терпіла, як
пекуча фарба на бровах виїдає очі (краса ж вимагає жертв). І тут почула дивне
запитання : «а якого кольору мають бути Ваші брови?». Хотілося відповісти –
зеленого, але я чемно сказала – коричневі, під колір очей. А про себе я
подумала : «добре, що вона мене запитала, бо могла як в пісні «карії очі,
чорнії брови», зробити їх насичено чорними і штучними. Стерши фарбу, візажист
взялася смикати зайві волосини. Дівчина коментувала: «у Вас тут для потрібної довжити волосин
бракує, домалюєте собі олівцем». Щоразу від її видихів мені в обличчя , я мало
не втрачала свідомість. Курить – мало сказано, що курить – таємниця. Запах був
насичено-стійкий та неприємний. Я теж
іноді палю, але ж не в громадських місцях, не на людях і тим більше не на
роботі. Вдома, на балконі, коли нікому не заважаю, ні на кого не дихаю! Тоді я
подумала, не дарма говорять, що крапля нікотину може вбити. А кілька хвилин
мого терпіння і на лиці - краса не земна…
Посидівши трохи на дивані, я
таки дочекалася її – «перукаря-стиліста» у коротких піжамних смугастих штанах,
з немитим жовто-сивим волоссям, з перекошеним лицем пияка-алкоголіка зі стажем.
Шокована зовнішністю стиліста, я в ступорі сіла в перукарське крісло. В напівтемному
залі метушились перукарі, vip-клієнти вихвалялись історіями про заморські
подорожі, літні відпустки, чоловіків-бізнесменів, коханців-іноземців, приватні
школи та дитсадки для власних нащадків… Я мовчки рогзлядала палітру кольорів
фарб, бо слова «світло-каштановий коньячний бронзовий відтінок волосся» не
давали майстру розуміння, чого ж я від неї хочу. Змішавши якісь два відтінки,
мовляв – отримаєте потрібний колір волосся, жіночка відверто економно розтирала
грам фарби на моїй голові, на що я сказала: «та не економте так, краса ж
вимагає жертв фінансових в тому числі, а не жлобських».
Єдиним
приємним створінням цього закладу була чудова біло-руда кішка, яка граціозно плавно обминала
ноги клієнтів – задоволена і рада, що ці
нездари їй тут нічого не стрижуть і не
фарбують.
Результатом фарбування стало
волосся махагоново-баклажанового кольору, не каштанового, не коньячного і не
бронзового відтінку. Про сам процес стрижки я розповідати не буду, результат як
кажуть на лице, заспокоюю себе тим, що волосся швидко відросте та відновиться.
От ще якби відновити кваліфікований сервіс
та професійний рівень салонів краси нашого міста…
На жаль, конкуренція приватних закладів у сфері послуг
не підвищує якість та професійність
їхньої роботи, і зрештою не знижує ціни. Залишається мріяти про те, що
власники-бізнесмени все-таки будуть працювати для клієнта, заради клієнта і
заради підвищення рівня своєї репутації.
Цього франківчанам щиро бажаю!
А. О.